Чи скаже мер Ужгорода, де я живу?

Або примітивні способи залякування журналістів від Поштової

15 жовтня, близько 17.00 я залишив у загальному відділі Ужгородської міської ради два інформаційні запити. Не перші і, сподіваюся, не останні за час моєї роботи журналістом.

На сходах міської ради, у стінах мерії, перед тим, як зайти до кабінету загального відділу, подумалося – а чи треба свої інформаційні запити взагалі сюди нести?.. А раптом завтра копії моїх документів «випливуть» у електронних та друкованих ЗМІ і всяк охочий знатиме, де я живу, дізнаються, яка у мене електронна пошта і номер мобільного?

Думки навіяні сьогодні – нині я дізнався, що мобільний телефон, особиста електронна скринька та адреса редакції моєї колеги «злита» в Інтернет. Копію її інформаційного запиту на адресу мерії оприлюднили і кілька сайтів.

Одразу згадався недавній випадок з іншою моєю колегою, чию скаргу на адресу до прокурора із персональними даними також оприлюднено у мережі Інтернет та ще й, для повного щастя, у муніципальній газеті «Ужгород».

В ужгородській мерії започаткували дурну і, гірше того, незаконну традицію «зливати» персональні дані журналістів та громадських активістів на публіку.

Ще раз нагадаю – після згаданих двох випадків і мені подумалось – чи ти хочеш, щоб завтра всі знали твої персональні дані?

Так от – якщо саме це було метою мера Ужгорода і його «радників», то тоді їх можна привітати. Так, у мене такі думки виникли. Так, можливо вони виникли й у інших журналістів та громадських активістів, котрі змушені дізнаватися в ужгородської мерії інформацію про життя міста, бо іншими методами цю інформацію вияснити просто неможливо.

Та якщо мер Ужгорода Віктор Погорелов і його радники подумали, що таким незаконним способом вони можуть когось залякати, то вони глибоко помиляються. Якщо їх метою було таким способом охолодити інтерес журналістів та активістів до сумнівних оборудок в ужгородській мерії, то тоді мету мера міста і його «радників» провалено.

Журналіста і громадського активіста таким примітивним способом не зупинити.

Так, на Поштовій можуть «злити», наприклад, де я живу і який у мене номер телефону. Ба більше – вони можуть навіть дізнатися, чи є у власника квартири, у якій я живу, борги перед жеком чи КШЕПом. І також цю інформацію «злити».

Особисто мене це не злякає. Але попереджаю – я буду до останнього, всіма передбаченими Законом методами добиватися, аби на Поштовій понесли відповідальність за розголошення персональних даних.

Я сподіваюся, що мої колеги, чиї дані «злито», так само налаштовані.

Зрештою, я щиро надіюся, що усі журналісти Ужгорода налаштовані так само.

У нашому маленькому місті, у принципі так само, як і у великому мегаполісі, дізнатися адресу і телефон конкретної людини не є проблемою. Хто захоче, той дізнається.

Саме тому «злив» персональної інформації про журналіста в Інтернет – це примітивний спосіб залякування.. В описаних випадках в Ужгороді – це примітив із боку мера Ужгорода і наближених до нього осіб. Я просто не вірю, що документи із персональними даними потрапили у мережу без відома мера.

Так от, шановні, не лякайте нас. І пам’ятайте, що рано чи пізно, ви понесете усю відповідальність за свої дії.